Андрійко бігав із своїм другом Івасиком по двору. Зголоднівши, вони зайшли до Андрійка в хатину і побачили на столі хліб. Хлопчаки відломили по шматку хліба і побігли на вулицю. Недоїдки хліба вони жбурнули в кропиву, а потім забрали хліб, який залишився на столі і почали грати цим хлібом у футбол.
- Що це ви робите?, - запитав у хлопчаків старий вчитель Михайло Степанович. Це був старий дуже мудрий вчитель молодших класів, який був вже на пенсії, але не покидав свою улюблену роботу, бо він знав що може багато своїх учнів навчити премудростям людського життя і виховати в своїх учнів почуття людської гідності і багато ще такого подібного.
- Граємось, - відповіли хлопчаки і не припиняли грати в «хлібний футбол».
А Михайлу Степановичу було болісно на це дивитись і він не втримався від душевного болю від побаченого і покликав Андрійка та Івасика до себе.
- Ви що це таке робите?!, - ще раз запитав у хлопчаків вчитель.
- Просто граємо у футбол, - відповів один з хлопчаків.
- Просто? Ні це все не просто.
- Чому?
- А ви знаєте який шлях пройшов цей хліб, яким ви щойно грались у футбол?
- Не знаємо. Ану розкажіть будь-ласка.
- Спочатку в землю посадили зернятка, потім з цих зерняток виросли колоски, а потім зібрали зерно з цих колосків і потім вже перемололи це зерно на борошно і спекли хліб. Але я вам не все детально розповів, але чи знаєте ви, скільки людей тяжко працювали, для того щоб цей хліб потрапив до вас на стіл. Скільки людських сил і поту було витрачено на це…
Хлопчаки після почутого більше не грались хлібом та інших навчали так, як їх навчав старий і мудрий вчитель, та дітей своїх цьому навчали, що їх навчив вчитель… А ви самі поглянте на хлопчаків, які граються в дворі мячиком і представте, що то вони граються не мячем, а хлібом… Хіба не болісно…
Листопад, 2007 рік
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Дорогий друже!
По-перше, хіба таким нудним тоном треба писати про добрі й важливі речі?
По-друге, а чи у звичайному нерозумінні або незнанні вказаних речей головна причина такого душевного (не кажу вже про ДУХОВНИЙ) стану теперішніх дітлахів? (Не збираюся казати загалом про "кращий духовний стан" інших поколінь, бо у цілому дуже стриманий у їхній оцінці як з суб'єктивного боку, так й, намагаюся, з обєктивного, диференціюючи загальну кількість на певні групи, що піддаються аналізу.)
Тож більшої наполегливості Вам у творчості! Комментарий автора: Ігор Григорович. Дякую вам за те що ви подивилися на мій твір зі сторони і по своєму оцінили. Мені у вас є чому повчитись (не тільки мені)... Пишіть...
Проза : Ясени - Мучинский Николай Це моє найперше оповідання. Викладена в нему історія реальна. Її розповів мені одного разу, коли приїзжав на курси підвищення кваліфікації в наш педуніверситет, мій рідний брат, він працював на той час учителем однієї з сільських десятирічок. В цей день брат заночував у мене. Сімя моя на той час була в селі і ми мали змогу майже цілу ніч розмовляти. Реальний Микола якийсь час був його учнем. Запитання в брата, до мене, після розповіді цієї трагічної історії, було таке: "Скажи мені чому так сталось? Я напевне не знаю в своєму житті людини, яка б більше за Миколу любили Бога і ось такий результат. Миколи нестало, така страшна смерть, і в ще досить в молодому віці.Чому такі хороші люди, які до того ще й люблять Бога - гинуть, а всяка погань процвітає? Ви можете догадуватись, що я йому відповів. Та коли він пішов вранці на заняття, я взяв ручку і написав цю історію.
Можливо її потрібно було б тепер підправити. Та я не хотів, а оце недавно, перечитав її знову і добавив в кінці буквально чотири рядочки. Не знаю чи в Миколи були сини, та знаю в Господа вони точно є.
